Журналистская практика: о Смоленском храме г. Лозовая (на украинском языке)
1) Суєтний, далекий від небесної досконалості стиль життя сучасної людини нерідко позбавляє її найвищої духовної радості – спілкування з Богом.
Завантажені щоденними турботами, ми швидко хрестимось, минаючи храм, якусь мить милуємося його величною архітектурою, і поспішаємо далі... Найчастіше ми не уявляємо собі, що відбувається всередині Божого дому, не розуміємо значення Таїнств, і максимум, на що здатні: час від часу поставити свічку, та освятити Паску на Великдень або воду на Хрещення. Далеко не кожному з нас знайомі основи християнського віровчення, та й про православний світогляд у широку значенні говорити, напевно, ще рано.
Проте Свята Церква не перестає молитовно відзначати всі події людського життя – від появи на світ до миті, коли людина переходить у вічність. Дивовижна сила віри долає перепони, створені техногенним двадцять першим століттям, і наближається час духовного відродження, ознаменований відбудовою храмів, церков, інших святинь.
Цей процес відбувається поступово, трудами священства, прихожан, з допомогою небайдужих людей.
у нашому місті з 1989 року започаткував своє існування храм на честь Смоленської ікони Божої Матері Одигітрії – Шляхопровідниці. Зведено його в центрі Лозової, за ініціативою священика Димитрія, протоієрея. На це він отримав благословення від високопреосвященого Никодима.
Ввійди в Господній храм,
І запали свічу,
Відмов своїм гріхам,
Щоб Він тебе почув.
Бо храм – то міць труда,
І віри джерело,
Якщо вона тверда,
Безсилим стане зло.
Ти щиро помолись,
Сльозам своїм радій.
До Бога притулись,
Й прилине Дух Святий.
„Господи, щоб очі Твої були відкриті на цей храм удень та вночі.”
(2 Хр.6,20) – так молитовно звертався до Всевишнього цар Соломон після закінчення будівництва величного храму Господнього в Єрусалимі, а його батько, псалмоспівець цар Давид у 26-му псалмі говорить:
„ Одного прошу я від Господа, того тільки жадаю, щоб я міг перебувати в домі Господньому в усі дні життя мого, оглядати красу Господню і відвідувати храм Його святий”. І далі, в псалмі 121-му: „ я радів, як казали мені: ходімо до дому Господнього!”.
2) Серця віруючих лозівчан наповнилися не меншою радістю, коли вони почули про створення святого храму в своєму місті. Церкви, які діяли в Лозовій раніше, були зруйновані. Протягом 28 років люди мусили їздити до Панютиного, Харкова та інших міст, щоб відвідати службу Божу.
Господь сповістив через Євангеліє: „... де двоє чи троє в ім’я Моє зібрані, то Я серед них” (Мф. 18, 20). Пам’ятаючи це, з великим духовним піднесенням і любов’ю трудилися віруючі, створюючи в наданому місцевою владою приміщенні Дім Молитви – церкву. Приносили до храму, що могли: фарбу та цемент, ікони, хліб або рушник, кімнатні квіти... Першою старостою храму обрали Якименко Феодору, яку потім замінила Палеха Віра Павлівна. Згодом обов’язки старости стала виконувати Рева Анна Федорівна. Ці жінки, подібно мироносицям, виявили істинну християнську любов до Бога і ближнього. І 26 жовтня 1989 року відбулася знаменна для Лозової та Харківської єпархії подія: освячення церкви на честь Смоленської ікони Божої Матері Одигітрії. Настоятелем храму призначили священика протоієрея Димитрія (Негера).
Радуйся, Одигітріє, християн надіє!
Царице небесна, Заступнице роду земного.
Радуйся, благословенна між жонами Маріє,
Богомати Пречиста Сина благого!
Шляхопровіднице милостива серця святого,
Милосердя Твоє одвіку прославляємо,
Душам до спасіння вказуєш дорогу,
На Тебе всі сподівання покладаємо.
Припадаємо до ікони дивотворної в храмі:
Допоможи з гріхами виграти битву!
Пахощі світу горнього розлиті у фіміамі,
Прийми, Діво, слізну молитву!
Смоленська ікона Божої Матері, вірогідно, написана святим євангелістом Лукою за часів земного життя Діви Марії. Вона називається Одигітрією, тому що Пресвята Богородиця є для всіх православних шляхопровідницею до вічного спасіння. Образ був написаний за проханням антіохійського правителя Феофіла. З Антіохії ікону було перенесено до Єрусалиму, а звідти імператриця Євдокія передала її у Константинополь Пульхерії, сестрі правлячого там імператора, яка поставила святиню у Влахернському храмі.
Грецький імператор Костянтин Мономах, віддаючи !046 року свою доньку Анну за князя Всеволода Ярославича, сина Ярослава Мудрого, благословив наречену в дорогу Смоленською іконою.Після смерті чернігівського князя Всеволода Ярославича ікона перейшла до його сина, Володимира Мономаха, котрий поставив її в соборному храмі Успіння Богоматері, в Смоленську.
1237 року воїн Меркурій убив ворожого велетня, і татари відступили. Це диво сталося завдяки Богородиці. В XIV-XV ст. Одигітрію перенесли до
3) Москви. Потім повернулася до Смоленська. В пам’ять цього князь Василь Іоанович 1525 року заснував у Москві Новодівочий монастир.
Богомати через Свій образ являє свою милість віруючим і в наші дні, зцілюючи їх плоть і дух.
Нев’янучий Цвіте, Знамення добра!
Твій образ – це символ любові й тепла.
Державна Царице, Покрово Свята,
Ти – Діва Пречиста, і Мати Христа.
Вратарнице раю, Джерело ясне!
До Ніг припадаю...Помилуй мене.
Скільки мудрості й мужності, віри, надії, любові потрібно було мати, щоб поставити перед собою мету: збудувати дім Божий, і йти до неї у ті нелегкі часи, коли про зведення нового храму, здавалося, можна було лише мріяти!
Будівництво дому Господнього – справа відповідальна. Копіювання форм, створених у минулому, не завжди виправдовує себе, так як храм повинен мати власне обличчя, перебувати в гармонії з усім, що його оточує. У його зовнішньому вигляді втілюються вікові традиції, національні уявлення про красу, а головне – церковні канони, відомі під назвою „Апостольські настанови”.
Згідно „Апостольських настанов” храм має продовгувату форму, котра нагадує корабель. Центр храму являє собою підкупольний простір, у якому знаходиться амвон. У східній частині церкви, за іконостасом, у олтарі, по центру розміщено Престол, на якому здійснюється Таїнство Євхаристії, справа знаходиться різнична, зліва, в олтарі – жертовник, на якому готується Причастя, далі – пономарна, для тих, хто прислуговує під час Літургії. Завершується храм куполом, на верхівці якого – хрест.
Створення церкви – непроста робота, але Бог завжди знайде того, хто захоче нею зайнятися. Такою людиною виявився о. Димитрій. У вільні від служіння хвилини він постійно розмірковував над тим, яким бути храму в нашому місті? Яким бути храму в найближчому майбутньому, в Україні, де вже більше тисячі років існує Православ’я? І відповідь виникла одна: ось таким бути храму Владичиці нашої Приснодіви Марії (фото храму).
Волею Божою та молитвами Його Пречистої Матері відбулося освячення місця під будівництво нового храму. Обряд здійснив преосвященійший Владика Іріней. (Фото).
Кожне слово його теплої промови запало в душі віруючих. Молячись, люди прохали Божої допомоги, щоб примножилася любов і Дух Святий посприяв у зведенні.
4) Пророк Давид казав: „Великі дива Твої, Господи!” Згодом о. Димитрій запалив ще дві святі лампади: Свято-Петро-Павлівський храм і Свято-Архангело-Михайлівський монастир.
Нелегко вирішувались і вирішуються проблеми, пов’язані з будівництвом храму, але милістю Господа та пожертвами добрих людей народилася прекрасна перлина архітектури в стилі українського бароко, яка стала окрасою не тільки нашого міста, а й краю.
Дві лепти
Дві лепти сподівань, і каяття, і віри
Від щирої душі в скарбничку покладіть.
Засяє мідь, немов рубіни та сапфіри,
Небесні – навіки, земні – лише на мить.
(Лук. 21, 1:4).
Наше життя – це щоденна жертва. Ми жертвуємо своїм часом, почуттями, сподіваннями, собою... Та чи маємо радість від цього? Найчастіше – ні, бо жертвуємо світові. Але купуючи в храмі свічку, щоб поставити біля ікони, подаючи милостиню, або просто втішаючи когось добрим словом, згодом відчуваємо духовне піднесення, тому що жертвуємо Богу.
Жертва – це, насамперед, вияв любові. Так, звичайна тоненька свічечка є символом гарячої молитви й християнського серця. Трепетний вогник – це наша найпростіша подяка Господу за Його милість. Здавна відомо: що даємо,
те до нас і повертається. Тож коли ділимося з ближнім – ділимося з Богом. В одній притчі сказано, що якось чоловік подав жебракові буханець хліба, і побачив Христа, який тримав у Руках таку ж хлібину. Сам Син Божий є Передвічною Жертвою. Він став Нею заради людей. І якщо людина може забути виявлену до неї милість, то Бог – ніколи. Імена тих, що жертвують, записують не тільки на храмових цеглинках і молитовних аркушиках, але й у книзі Вічності.
Інколи думають – ось буду жертвувати багато, і матиму прощення та Царство Небесне, або не буду жертвувати нічого, бо то – для людей. Насправді ж суть не в кількості того, що ви жертвуєте. Все дуже просто – скільки можете і хочете, стільки і давайте. Милостиня або жертва іноді здатна врятувати не тільки того, кому ви жертвували, а і вас. Так, ще одна притча розповідає, що ангел водив свого підопічного по загробному світові, і прийшов час розглянути добрі та злі справи. Виявилося, що гріхів більше, і вже зовсім не янголи приступили до людини, аж тут на терези впала книжечка, яка все переважила – померлий колись подарував її одному знедоленому, й тим врятувався.
Все, що дається на землі, на небесах примножується. Тож від нас залежить, будемо ми там бідними чи багатими.
Пройшов час, і настала урочиста мить встановлення хреста на центральний купол храму.
У цей благодатний день яскраво сяяло сонце. Сотні людей, залишивши земні турботи, піднімали погляди й душі на хрест, що підіймався у височінь. І вірилося, і плакалося – це були сльози вдячності за новостворений вінець трудів і слави Цариці Небесної.
Храм Смоленської ікони Божої Матері налічує чотири престоли: Пресвятої Діви Марії, апостола Андрія Первозваного, першого учня Христа, св. рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі та святителя Миколая Чудотворця, тому він є собором. Після освячення нижнього храму відбулося встановлення дзвонів, вагою 3,6, 1,6, т. і 0, 860 кг. Кожен дзвін має власну партію, і звуки, зливаючись в єдине ціле, створюють неперевершену гармонію, продовжуючи традицію Благовісту – своєрідної дзвонової поліфонії.
Запах ладану, який панує в храмі, мерехтіння свічок, краса ікон, тихий мелодійний спів, що лунає згори - все це немов переносить до раю. Християнська музика народилася з молитовного співу. Її витоки – в псалмах і молитвах, що в давні часи втілювалися в музично-поетичній формі. Храмовий спів виконується хорами. У поєднанні з віддаленими звуками малинового ( від бельгійського міста Малин) дзвону він благотворно впливає на стан душі та тіла.
Віруючи радіють тому, що мають духовними наставниками протоієреїв Димитрія та Михаїла. Вони володіють лідерськими якостями та християнськими чеснотами, що допомагає їм у служінні. За старанне виконання своїх обов’язків перед Святою Церквою о. Димитрій удостоєний мітри. Мітра –головний убір, багато прикрашений, з іконами. Його одягає архієрей чи нагороджений ним священик під час Богослужіння. Мітра означає покірність Євангелію христовому. Отець Димитрій – людина цілі та ідеї, з багатим духовним досвідом. Він постійно радиться з Богом і доносить до людей слово Боже. Має вихованців: отців Сергія, Тимофія, Сергія, Петра, Стефана, Андрія, Олексія, та багатьох інших. Сини о. Димитрія – священики Миколай, Михаїл та Іоан пішли слідами батька. О. Михаїл заслужив право носити камилавку, він є наставником недільної школи. Розуміючи, що діти, оволодіваючи шкільними знаннями та сучасною технікою, нерідко залишаються без першоджерельної духовної освіти, батьки прагнуть дати їм релігійно-моральне виховання. Забезпечує його такий заклад, як недільна школа. В Лозовій її було відкрито 1 вересня року з благословення високопреосвященого Владики Ірінея. На уроках вивчається Закон Божий, церковно-слов”янська мова, історія церкви, Катехізис.
Час не стоїть на місці. Разом з ним, незважаючи на численні перепони, ми рухаємося до духовного відродження. Віра та церква стають оплотом для більшості людей, і золоті зірки на блакитних банях Смоленського собору нагадують нам про Віфлеємську зорю, яка вказала шлях до Христа волхвам зі сходу. Задля слави Божої і милістю Його нехай вічно горить світоч віри, надії, любові, та мудрості. Слава Богу за все.
1) Суєтний, далекий від небесної досконалості стиль життя сучасної людини нерідко позбавляє її найвищої духовної радості – спілкування з Богом.
Завантажені щоденними турботами, ми швидко хрестимось, минаючи храм, якусь мить милуємося його величною архітектурою, і поспішаємо далі... Найчастіше ми не уявляємо собі, що відбувається всередині Божого дому, не розуміємо значення Таїнств, і максимум, на що здатні: час від часу поставити свічку, та освятити Паску на Великдень або воду на Хрещення. Далеко не кожному з нас знайомі основи християнського віровчення, та й про православний світогляд у широку значенні говорити, напевно, ще рано.
Проте Свята Церква не перестає молитовно відзначати всі події людського життя – від появи на світ до миті, коли людина переходить у вічність. Дивовижна сила віри долає перепони, створені техногенним двадцять першим століттям, і наближається час духовного відродження, ознаменований відбудовою храмів, церков, інших святинь.
Цей процес відбувається поступово, трудами священства, прихожан, з допомогою небайдужих людей.
у нашому місті з 1989 року започаткував своє існування храм на честь Смоленської ікони Божої Матері Одигітрії – Шляхопровідниці. Зведено його в центрі Лозової, за ініціативою священика Димитрія, протоієрея. На це він отримав благословення від високопреосвященого Никодима.
Ввійди в Господній храм,
І запали свічу,
Відмов своїм гріхам,
Щоб Він тебе почув.
Бо храм – то міць труда,
І віри джерело,
Якщо вона тверда,
Безсилим стане зло.
Ти щиро помолись,
Сльозам своїм радій.
До Бога притулись,
Й прилине Дух Святий.
„Господи, щоб очі Твої були відкриті на цей храм удень та вночі.”
(2 Хр.6,20) – так молитовно звертався до Всевишнього цар Соломон після закінчення будівництва величного храму Господнього в Єрусалимі, а його батько, псалмоспівець цар Давид у 26-му псалмі говорить:
„ Одного прошу я від Господа, того тільки жадаю, щоб я міг перебувати в домі Господньому в усі дні життя мого, оглядати красу Господню і відвідувати храм Його святий”. І далі, в псалмі 121-му: „ я радів, як казали мені: ходімо до дому Господнього!”.
2) Серця віруючих лозівчан наповнилися не меншою радістю, коли вони почули про створення святого храму в своєму місті. Церкви, які діяли в Лозовій раніше, були зруйновані. Протягом 28 років люди мусили їздити до Панютиного, Харкова та інших міст, щоб відвідати службу Божу.
Господь сповістив через Євангеліє: „... де двоє чи троє в ім’я Моє зібрані, то Я серед них” (Мф. 18, 20). Пам’ятаючи це, з великим духовним піднесенням і любов’ю трудилися віруючі, створюючи в наданому місцевою владою приміщенні Дім Молитви – церкву. Приносили до храму, що могли: фарбу та цемент, ікони, хліб або рушник, кімнатні квіти... Першою старостою храму обрали Якименко Феодору, яку потім замінила Палеха Віра Павлівна. Згодом обов’язки старости стала виконувати Рева Анна Федорівна. Ці жінки, подібно мироносицям, виявили істинну християнську любов до Бога і ближнього. І 26 жовтня 1989 року відбулася знаменна для Лозової та Харківської єпархії подія: освячення церкви на честь Смоленської ікони Божої Матері Одигітрії. Настоятелем храму призначили священика протоієрея Димитрія (Негера).
Радуйся, Одигітріє, християн надіє!
Царице небесна, Заступнице роду земного.
Радуйся, благословенна між жонами Маріє,
Богомати Пречиста Сина благого!
Шляхопровіднице милостива серця святого,
Милосердя Твоє одвіку прославляємо,
Душам до спасіння вказуєш дорогу,
На Тебе всі сподівання покладаємо.
Припадаємо до ікони дивотворної в храмі:
Допоможи з гріхами виграти битву!
Пахощі світу горнього розлиті у фіміамі,
Прийми, Діво, слізну молитву!
Смоленська ікона Божої Матері, вірогідно, написана святим євангелістом Лукою за часів земного життя Діви Марії. Вона називається Одигітрією, тому що Пресвята Богородиця є для всіх православних шляхопровідницею до вічного спасіння. Образ був написаний за проханням антіохійського правителя Феофіла. З Антіохії ікону було перенесено до Єрусалиму, а звідти імператриця Євдокія передала її у Константинополь Пульхерії, сестрі правлячого там імператора, яка поставила святиню у Влахернському храмі.
Грецький імператор Костянтин Мономах, віддаючи !046 року свою доньку Анну за князя Всеволода Ярославича, сина Ярослава Мудрого, благословив наречену в дорогу Смоленською іконою.Після смерті чернігівського князя Всеволода Ярославича ікона перейшла до його сина, Володимира Мономаха, котрий поставив її в соборному храмі Успіння Богоматері, в Смоленську.
1237 року воїн Меркурій убив ворожого велетня, і татари відступили. Це диво сталося завдяки Богородиці. В XIV-XV ст. Одигітрію перенесли до
3) Москви. Потім повернулася до Смоленська. В пам’ять цього князь Василь Іоанович 1525 року заснував у Москві Новодівочий монастир.
Богомати через Свій образ являє свою милість віруючим і в наші дні, зцілюючи їх плоть і дух.
Нев’янучий Цвіте, Знамення добра!
Твій образ – це символ любові й тепла.
Державна Царице, Покрово Свята,
Ти – Діва Пречиста, і Мати Христа.
Вратарнице раю, Джерело ясне!
До Ніг припадаю...Помилуй мене.
Скільки мудрості й мужності, віри, надії, любові потрібно було мати, щоб поставити перед собою мету: збудувати дім Божий, і йти до неї у ті нелегкі часи, коли про зведення нового храму, здавалося, можна було лише мріяти!
Будівництво дому Господнього – справа відповідальна. Копіювання форм, створених у минулому, не завжди виправдовує себе, так як храм повинен мати власне обличчя, перебувати в гармонії з усім, що його оточує. У його зовнішньому вигляді втілюються вікові традиції, національні уявлення про красу, а головне – церковні канони, відомі під назвою „Апостольські настанови”.
Згідно „Апостольських настанов” храм має продовгувату форму, котра нагадує корабель. Центр храму являє собою підкупольний простір, у якому знаходиться амвон. У східній частині церкви, за іконостасом, у олтарі, по центру розміщено Престол, на якому здійснюється Таїнство Євхаристії, справа знаходиться різнична, зліва, в олтарі – жертовник, на якому готується Причастя, далі – пономарна, для тих, хто прислуговує під час Літургії. Завершується храм куполом, на верхівці якого – хрест.
Створення церкви – непроста робота, але Бог завжди знайде того, хто захоче нею зайнятися. Такою людиною виявився о. Димитрій. У вільні від служіння хвилини він постійно розмірковував над тим, яким бути храму в нашому місті? Яким бути храму в найближчому майбутньому, в Україні, де вже більше тисячі років існує Православ’я? І відповідь виникла одна: ось таким бути храму Владичиці нашої Приснодіви Марії (фото храму).
Волею Божою та молитвами Його Пречистої Матері відбулося освячення місця під будівництво нового храму. Обряд здійснив преосвященійший Владика Іріней. (Фото).
Кожне слово його теплої промови запало в душі віруючих. Молячись, люди прохали Божої допомоги, щоб примножилася любов і Дух Святий посприяв у зведенні.
4) Пророк Давид казав: „Великі дива Твої, Господи!” Згодом о. Димитрій запалив ще дві святі лампади: Свято-Петро-Павлівський храм і Свято-Архангело-Михайлівський монастир.
Нелегко вирішувались і вирішуються проблеми, пов’язані з будівництвом храму, але милістю Господа та пожертвами добрих людей народилася прекрасна перлина архітектури в стилі українського бароко, яка стала окрасою не тільки нашого міста, а й краю.
Дві лепти
Дві лепти сподівань, і каяття, і віри
Від щирої душі в скарбничку покладіть.
Засяє мідь, немов рубіни та сапфіри,
Небесні – навіки, земні – лише на мить.
(Лук. 21, 1:4).
Наше життя – це щоденна жертва. Ми жертвуємо своїм часом, почуттями, сподіваннями, собою... Та чи маємо радість від цього? Найчастіше – ні, бо жертвуємо світові. Але купуючи в храмі свічку, щоб поставити біля ікони, подаючи милостиню, або просто втішаючи когось добрим словом, згодом відчуваємо духовне піднесення, тому що жертвуємо Богу.
Жертва – це, насамперед, вияв любові. Так, звичайна тоненька свічечка є символом гарячої молитви й християнського серця. Трепетний вогник – це наша найпростіша подяка Господу за Його милість. Здавна відомо: що даємо,
те до нас і повертається. Тож коли ділимося з ближнім – ділимося з Богом. В одній притчі сказано, що якось чоловік подав жебракові буханець хліба, і побачив Христа, який тримав у Руках таку ж хлібину. Сам Син Божий є Передвічною Жертвою. Він став Нею заради людей. І якщо людина може забути виявлену до неї милість, то Бог – ніколи. Імена тих, що жертвують, записують не тільки на храмових цеглинках і молитовних аркушиках, але й у книзі Вічності.
Інколи думають – ось буду жертвувати багато, і матиму прощення та Царство Небесне, або не буду жертвувати нічого, бо то – для людей. Насправді ж суть не в кількості того, що ви жертвуєте. Все дуже просто – скільки можете і хочете, стільки і давайте. Милостиня або жертва іноді здатна врятувати не тільки того, кому ви жертвували, а і вас. Так, ще одна притча розповідає, що ангел водив свого підопічного по загробному світові, і прийшов час розглянути добрі та злі справи. Виявилося, що гріхів більше, і вже зовсім не янголи приступили до людини, аж тут на терези впала книжечка, яка все переважила – померлий колись подарував її одному знедоленому, й тим врятувався.
Все, що дається на землі, на небесах примножується. Тож від нас залежить, будемо ми там бідними чи багатими.
Пройшов час, і настала урочиста мить встановлення хреста на центральний купол храму.
У цей благодатний день яскраво сяяло сонце. Сотні людей, залишивши земні турботи, піднімали погляди й душі на хрест, що підіймався у височінь. І вірилося, і плакалося – це були сльози вдячності за новостворений вінець трудів і слави Цариці Небесної.
Храм Смоленської ікони Божої Матері налічує чотири престоли: Пресвятої Діви Марії, апостола Андрія Первозваного, першого учня Христа, св. рівноапостольного Володимира, хрестителя Русі та святителя Миколая Чудотворця, тому він є собором. Після освячення нижнього храму відбулося встановлення дзвонів, вагою 3,6, 1,6, т. і 0, 860 кг. Кожен дзвін має власну партію, і звуки, зливаючись в єдине ціле, створюють неперевершену гармонію, продовжуючи традицію Благовісту – своєрідної дзвонової поліфонії.
Запах ладану, який панує в храмі, мерехтіння свічок, краса ікон, тихий мелодійний спів, що лунає згори - все це немов переносить до раю. Християнська музика народилася з молитовного співу. Її витоки – в псалмах і молитвах, що в давні часи втілювалися в музично-поетичній формі. Храмовий спів виконується хорами. У поєднанні з віддаленими звуками малинового ( від бельгійського міста Малин) дзвону він благотворно впливає на стан душі та тіла.
Віруючи радіють тому, що мають духовними наставниками протоієреїв Димитрія та Михаїла. Вони володіють лідерськими якостями та християнськими чеснотами, що допомагає їм у служінні. За старанне виконання своїх обов’язків перед Святою Церквою о. Димитрій удостоєний мітри. Мітра –головний убір, багато прикрашений, з іконами. Його одягає архієрей чи нагороджений ним священик під час Богослужіння. Мітра означає покірність Євангелію христовому. Отець Димитрій – людина цілі та ідеї, з багатим духовним досвідом. Він постійно радиться з Богом і доносить до людей слово Боже. Має вихованців: отців Сергія, Тимофія, Сергія, Петра, Стефана, Андрія, Олексія, та багатьох інших. Сини о. Димитрія – священики Миколай, Михаїл та Іоан пішли слідами батька. О. Михаїл заслужив право носити камилавку, він є наставником недільної школи. Розуміючи, що діти, оволодіваючи шкільними знаннями та сучасною технікою, нерідко залишаються без першоджерельної духовної освіти, батьки прагнуть дати їм релігійно-моральне виховання. Забезпечує його такий заклад, як недільна школа. В Лозовій її було відкрито 1 вересня року з благословення високопреосвященого Владики Ірінея. На уроках вивчається Закон Божий, церковно-слов”янська мова, історія церкви, Катехізис.
Час не стоїть на місці. Разом з ним, незважаючи на численні перепони, ми рухаємося до духовного відродження. Віра та церква стають оплотом для більшості людей, і золоті зірки на блакитних банях Смоленського собору нагадують нам про Віфлеємську зорю, яка вказала шлях до Христа волхвам зі сходу. Задля слави Божої і милістю Його нехай вічно горить світоч віри, надії, любові, та мудрості. Слава Богу за все.